Заклад дошкільної освіти я/с № 4 "Калинонька" Червоноградської міської ради Львівської області








Сторінка психолога

ПРАКТИЧНИЙ ПСИХОЛОГ   
 

Сімейне виховання без конфліктів та покарань 

 

        Конфлікти дітей та батьків, покарання по відношенню до дітей часто зустрічаються в багатьох сім’ях.

        Дорослі, як правило, винуватцями конфліктних взаємовідносин вважають дітей, тому що впевнені, що їх дії йдуть на користь дитині, що, якби вона виконувала їх вимоги, то не було б конфліктів, труднощів. Це дуже зручна, але невірна позиція, тому що смислом дій дорослих стає досягнення слухняності, а не турбота про розвиток  дитини як особистості.

        Існує 4 мотиви, по яким діти «погано» себе поводять: звернення уваги, вплив, помста та уникнення невдачі.

        1. Звернення уваги – поведінка за типом «мені потрібна особлива увага». Коли батьки як би  не бачать дитину, не реагують на її присутність, вона починає вести себе негативно: тільки би звернули на неї увагу. На жаль, батьки частіше за все звертають увагу на погану, а не на хорошу поведінку дитини. У дитини формується умовний рефлекс: хочеш уваги – поводь себе погано.

        2. Вплив – поведінка за типом «ти мені нічого не зробиш».В сучасному житті діти мало бачать приклади рівноправних, партнерських відносин. Існує мода на «сильну», агресивну особистість. Визначальною ознакою мети «впливу» від мети «звернення уваги» є те, як веде себе дитина після того, як їй зробили зауваження. Якщо вона перестає вести себе погано, то це значить, що вона досягла своєї мети. Якщо її поведінка стала гірше, значить її мета – вплив.

        3. Помста – поведінка, суть якої «нанести шкоду у відповідь на образу». Через помсту дитина звільнюється від внутрішнього болю, який нанесли , можливо, самі батьки, не помітив цього, а, можливо, хтось інший. Відчувши свій страх, образу, маленька людина відчуває бажання вилити це на кому-небудь.

        4. Уникнення невдачі – поведінка, суть якої «не буду намагатися – все одно не вийде». Така поведінка притаманна тихим, безініціативним дітям, які зайвий раз намагаються підкреслити свою слабкість, переконати дорослих в своїй немічності, очікуючи у відповідь жалості  і допомоги в елементарних речах.

        Будувати відношення з дітьми з різними мотивами треба будувати по-різному. Негативну поведінку дитини, яка хоче звернути увагу, іноді корисно взагалі не помічати, щоб не закріплювати такий тип поведінки. Разом з тим потрібно приділяти більше уваги дитині, тому що потреба бути поміченим батьками дуже важлива для неї.

        По відношенню до поведінки, в основі якого мотив « впливу», дорослий повинен продемонструвати свою тверду поведінку, без агресії, і тим самим переконати дитину в тому, що бути сильним – значить просто бути впевненим в собі. Якщо мотив поведінки – помста, неможна демонструвати дитині зустрічні звинувачення, покарати її. Потрібно знайти в собі сили зробити перший крок до примирення. Для дитини, зникаючої невдачі, потрібна підтримка з метою розвитку вмінь, навиків, позитивних здвигів в поведінці.

Батькам потрібно постійно виконувати оцінку своїх вчинків, тому що головним рівчаком батьківського виховання є їх авторитет. В молодшому і шкільному віці – авторитет любові, ласки; з дорослішанням – авторитет поваги. Але авторитетом неможна подавляти дитину. Виховуючий вплив він здійснює лише при умові взаємоповаги дітей і батьків. Постійне спілкування з дитиною дає можливість добре вивчити

       

        Діти є «дзеркальним відображенням своїх батьків. Тому позитивний приклад батьків є одним з основних методів виховання без покарань.

Вірно вибрані батьками приклади і методи виховання (метод позитивного підкріплення, використання природних наслідків, надання вибору, позитивний приклад, сумісне прийняття правил)  формують поведінку дитини.

        Метод позитивного підкріплення пов’язаний з виробленням позитивного рефлексу на будь – яку дію, яка веде до збільшення імовірності повторного здійснення дії. Позитивне підкріплення – це реакція дорослого на позитивні дії дитини (слово, посмішка, похвала, ласка). Не ефективне занадто раннє або пізнє підкріплення. Підкріпляється тільки та поведінка, котра здійснюється в даний час.

 

        У використанні процесу формування поведінки існує кілька типових помилок. Перша помилка полягає в тому, що батьки не закріплюють позитивну поведінку дітей тому, що не мають часу або бажання помітити його. Дівчинка прийшла до матусі на кухню з пропозицією вимити посуд. Зрозуміло, що з допомогою дівчинка мама буде мити посуд довше. Посуду багато, в кімнаті багато гостей, дівчинка може розбити що-небудь і тому мама відмовляється від її допомоги. Через кілька років мама скаржиться, що дівчинка не допомагає їй на кухні.

 

        Друга помилка полягає в тому, що, якщо батьки хочуть сформувати поведінку дитини, то важливо не говорити про підкріплення, а здійснювати його. Розмови про те, що дитина отримає винагороду, якщо винесе сміття, складе свої речі, можуть зруйнувати все. Говорячи дитині про це, батьки здійснюють підкуп. В такій ситуації підкріплення не відбувається. Щоб досягти результатів, потрібно здійснювати формування поведінки, а не говорити про неї.

        Третя помилка – непослідовність у підкріпленні. Неможна порушувати режим для дитини. Якщо батьки не дозволяють дивитися телевізор після десяти годин вечора, а дитина при гостях проситься подивитися кіно і батьки погоджуються, то одного разу достатньо, щоб закріпити рефлекс – попроси при  сторонніх, і ти обов’язково отримаєш. Часто діти благають батьків з допомогою сліз купити їм цукерки, морозиво, чіпси або нову іграшку. В цьому випадку також відбувається закріплення рефлексу – бажаного можна досягти за допомогою сліз. Щоб цього не відбулося, необхідно спокійно пояснити причини своєї відмови та твердо відмовити.

 

        Використання прийому природних наслідків формує у дитини розуміння результатів своїх вчинків, відповідальність за прийняті рішення, дисциплінованість. Якщо ваш син не прийшов вчасно до столу, то буде їсти холодні макарони. Якщо він не одягнув шарф, рукавиці, то холодний вітер  «скаже» йому, що він неправий. Якщо в таких випадках батьки не будуть витрачати енергію на докази свої правоти, то наслідки самі навчать дитину.

 

        Також дієвим є прийом надання вибору. Цей прийом вчить дитину самостійно справлятися з проблемами, відповідальність за прийняття рішень.

 

Син попросив у мама дозволу піти  до товариша. Мама хотіла не дозволити, але стрималася та запропонувала йому підрахувати, скільки часу необхідно для виконання домашнього завдання, скільки, щоб виспатися. Син після деяких розмірковувань вирішив піти до товариша на 15 хвилин, після чого повернувся та виконав уроки.

 

        Позитивний приклад батьків є одним з основних методів виховання. Моральні якості людини, життєві установки, стиль поведінки – все це формується в сім’ і часто відображує самих батьків.

        В сім’ї, де батьки відносяться до дітей з любов’ю та повагою, частіше за все практикується метод сумісного прийняття правил. На сімейній раді розбирали, як досягти того, щоб в будинки був порядок, хто повинен прибирати. В результаті прийняли рішення не розкидувати свої речі та нагадувати один одному про це. Порядок в квартирі значно покращився. Для цього методу характерне рівноправна участь всіх членів родини в рішенні тієї або іншої проблеми, виконання всіма вироблених правил.

Дорогою до садочка

Вранці батьки поспішають на роботу, а діти - ні... Для переважної більшості батьків довести дитину вранці до дитячого садка (навіть якщо він розташований поруч з будинком) є чималою проблемою.

Вранці малюки, які не виспалися, вередують, батьки починають нервувати, лаяти їх. У відповідь, діти ще більше хничуть, сльози котяться градом, а якщо ще й погода підкачала, тоді - тримайся! Кепський настрій на цілий день гарантовано! Як зробити дорогу до дитячого садка веселою й цікавою - і для дітей, і для дорослих?

 

Беріть ініціативу у свої руки  

Якщо ваша дитина ще зовсім маленька, ініціативу доведеться брати на себе. Повільно плететься ззаду вас - влаштуйте гру «Хто швидше добіжить до... того дерева, лавки, зупинки». Забігає далеко вперед - «Допоможи мені, синочку (донечко), обійти (і калюжі (кучугури, ями тощо)». Повірте, спрацьовує. Крім того, у дитини формується почуття відповідальності за іншого, впевненості в тому, що вона вже підросла і може допомогти мамі, татові, бабусі обійти перешкоди або перемогти в забігу.

У дитини кепський настрій - розкажіть казку або історію про подорожі гномиків, про те, як зайчик, хом'ячок, лисенятко ходили до садочка через небезпечний ліс тощо. Фантазуйте! Якщо дитина доросліша, нехай продовжить розпочату вами історію. Це не лише розвеселить її, а й допоможе розвитку її уяви й мовлення.

Повторюйте вивчені з дитиною віршики, співайте пісеньки .

Якщо вам доведеться тривалий час йти пішки, можна вико­ристовувати час, проведений в дорозі, з великою користю. Нап­риклад, помітити кілька кущів і звертати увагу дитини на ті зміни, які з ними відбуваються: навесні - розпускаються бруньки, потім з'являються листочки; влітку все цвіте; восени - листя жовтіє, сохне і опадає тощо. Потім вдома можна намалювати те, що ви бачите щодня, або вести щоденник спостережень.

Дорогою можна закріпляти з дитиною набуті нею вдома або в садочку знання. Наприклад, якщо дитина недавно ознайомилася з геометричними формами, можна по черзі з нею називати круглі предмети, потім - квадратні. Щойно малюк почав розбиратися в кольоровій гамі - попросіть назвати його предмети певного кольору.

 

Словесний поєдинок

За нагоди можна пограти з дитиною у «Тварин». Ви називаєте якусь тварину, а дитина у відповідь називає тварину на ту букву, на яку ваше слово закінчилося. Наприклад, «вовк - коза». А якщо дитина не знає букв, можна просто пограти у «слова» за тими самими правилами, називаючи без обмежень всі предмети, явища і казкових героїв.

Якщо вам доводиться тривалий час стояти на зупинці в очікуванні транспорту, пограйте у «Фігури». Попросіть дитину показати як стояв би на зупинці зайчик. Нехай стане у характерну для зайчика позу, потім трішки пострибає. Це не тільки пожвавить очікування, а й допоможе дитині реалізувати потребу в рухах.

Можна також придумувати разом з дітьми загадки. Наприклад «Руда, хитра... (не відгадав - продовжуйте далі) живе в лісі, за зайцями ганяється».

 

Можливо, і ви складете свої загадки, казки, історії та інше, і тоді дорога до дитячого садка або тривала поїздка з малюком не здаватиметься вам втомливою та одноманітною.

Вікові кризи – неодмінна складова психологічного розвитку дитини

 

Вікові кризи – умовна назва перехідних етапів від одного вікового відтинку до іншого, що означає початок переходу від одного етапу психічного розвитку до іншого. Вікова криза виникає на стику двох вікових етапів і знаменує собою завершення попереднього вікового періоду й початок наступного. Сутністю кожної вікової кризи є перебудова характеру внутрішнього переживання, що визначає ставлення дитини до середовища, зміну потреб та мотивів, які є рушіями її поведінки. Суперечності, що складають сутність вікової кризи, можуть виникати у гострій формі, породжуючи сильні емоційні переживання, порушення у поведінці дітей та їхніх взаєминах із дорослими.

        Джерелом виникнення вікової кризи є суперечності між фізичними і психічними можливостями дитини, що зросли, й усталеними формами її взаємозв’язків із навколишніми людьми й видами (способами) діяльності.

        Л. С. Виготський описав такі види вікових криз:

·                                 Вікова криза новонародженості – від ембріонального періоду до віку немовляти.

·                                 Вікова криза одного року – від віку немовляти до раннього дитинства.

·                                 Вікова криза трьох років – перехід до дошкільного віку «Я – сам!».

·                                 Вікова криза семи років – середня ланка між дошкільним і шкільним віком.

        Під час кризи дитина за дуже короткий термін змінюється у своїх основних рисах цілком. Це революційний, бурхливий, стрімкий перебіг подій як за темпами, так і за змістом змін, що відбуваються.

        Для критичних періодів характерні певні особливості. По – перше, їх межі вкрай невиразні, розмиті. Криза настає непомітно, дуже важко визначити момент її початку й завершення. Різке загострення (кульмінація) спостерігається лише у середині цього етапу. По – друге, апогей кризи для оточуючих виявляється у зміні поведінки дитини, її «важковиховуваності». Дитина ніби виходить з – під контролю дорослих, стає вередливою, стрімко падає успішність і знижується працездатність, зростає число конфліктів з оточуючими. Внутрішнє життя пов’язане з болісними переживаннями. По – третє, розвиток під час кризи має переважно негативний характер. На відміну від стабільних періодів, тут відбувається скоріше руйнівна, ніж творча робота. Дитина не стільки здобуває, скільки щось втрачає з надбаного раніше.     Водночас у критичні періоди спостерігаються і конструктивні процеси розвитку, поява новоутворень, що мають перехідний характер і не зберігаються у тому ж вигляді (наприклад, автономна мова однорічних дітей).

        Д.Б. Ельконін висунув гіпотезу про періодичність вікових криз. Це кризи новонародженості, одного року, кризи стосунків трьох, одинадцяти років і кризи світогляду одного та семи років.

        Кризу новонародженості не відкривали, а визначили теоретично, і виділили як особливий період у психічному розвитку дитини. Ознакою кризи є втрата дитиною ваги у перші дні після народження. Фізично відокремившись від матері, дитина має адаптуватися до цілком інших умов життя (звикнути отримувати кисень із повітря, приймати їжу ззовні, перетравлювати її, виробляти потрібні організму речовини тощо).      

        Криза першого року пов’язана з освоєнням мовлення. Якщо спочатку життєдіяльність немовляти регулювала біологічна система, детермінована біоритмами, то поступово вона вступає у суперечність із вербальними ситуаціями, які створюються дорослими. Як наслідок, у віці близько року дитина залишається без надійних орієнтирів у навколишньому світі: біологічні детермінанти вже істотно деформовані, а мовні ще не настільки сформувалися, щоб дитина з їх допомогою могла вільно керувати своєю поведінкою.

        Спостерігається загальний регрес життєдіяльності дитини, ніби зворотний розвиток. Емоційно він виявляється в афективних реакціях. Часто має місце порушення всіх біоритмів, зокрема, сну; порушення задоволення життєвих потреб (наприклад, почуття голоду; емоційні аномалії (похмурість, плаксивість, надмірна вразливість).

        Кризу першого року не вважають гострою. Встановлення нових стосунків з дитиною, надання їй певної самостійності у дозволених межах, терпіння і витримка дорослих пом’якшують характер кризи.

        Упродовж перших трьох років життя дитини змінюється так інтенсивно, як ні на жодному з подальших його етапів. До трьох років у неї більшою або меншою мірою формується характер, індивідуальне ставлення до світу, вона навчається діяти соціально прийнятними способами, у неї складається певне ставлення до себе.

        Одним із наслідків інтенсивного розвитку спільної діяльності дитини й дорослого у ранньому віці є формування у дитини системи власного «Я» - центрального новоутворення, що виникає наприкінці даного етапу. Малюк вчиться відокремлювати себе від дорослого, починає ставитися до себе як до самостійного «Я». Усе це призводить до розвитку прагнення дитини хоча б у вузьких межа своїх можливостей діяти самостійно, без допомоги дорослих («Я сам»). Цей період вважають критичним («Криза трьох років»), оскільки дорослі зустрічаються з труднощами у взаєминах із дитиною. В науковій літературі цей період позначається, як вік упертості, криза самостійності, криза незалежності тощо.

        Ця криза часто виражена яскравіше, ніж криза одного року, і завдає батькам багато клопоту. Це пов’язано з тим, що з наближенням кінця раннього дитинства малюк стає більш самостійним, ніж раніше, менше залежить від дорослого, має стале само оцінювання, яке дає змогу відстоювати свої права.

Трирічний вік характеризується як «важкий». Його «важкість» полягає в тому, що дитина починає відокремлювати себе від дорослих, які наполягають на своєму, проявляючи не меншу впертість.

        «Криза трьох років» - визначення умовне, оскільки часові межі кризи набагато ширші. У одних дітей вона може початися в два роки десять місяців, в інших – у три з половиною роки.

        Першим свідченням кризи може бути поява негативізму, коли дитина перестає беззаперечно виконувати прохання дорослих. З одного боку, спроби відокремити своє «Я» і формування своїх власних бажань – тенденція прогресивна. Але з іншого, за об’єктивної відсутності уміння висловлювати свою думку малюк вибирає найдоступніший спосіб зіставлення себе з дорослим. Єдина мета дитини – дати зрозуміти оточуючим, що в неї є своя точка зору і всі повинні з нею рахуватися, зважати на неї.

        Потім до самостійності і негативізму додаються інші кризові симптоми. Для дитини важливого значення набуває її успішність або неуспішність у справах та іграх, вона починає гостро й бурхливо реагувати на оцінювання, вчиться самостійно оцінювати результати своєї діяльності. Вона стає злопам’ятною і образливою, починає хитрувати. Дитина починає претендувати на рівноправність з дорослим. Величезне бажання отримати позитивну оцінку від дорослих, бажання випередити однолітка часто підштовхують дітей до надмірного перебільшення своїх успіхів.

        Така поведінка свідчить про помилки дорослих у вихованні. По – перше, якщо малюк почав відверто фантазувати, це свідчить про те, що батьки не помічають його реальних успіхів. По – друге, не слід «розкручувати» маленького фантазера, прагнути викрити його за усяку ціну.

 

 Дитину в період кризи трьох років вирізняє цілий набір симптомів поведінки:
 

·                                 Негативізм. Це не просто небажання виконувати вказівки дорослого, а прагнення робити все навпаки. Суть негативізму в тому, що дитина не робить чогось тільки тому, що її про це попросили. Причина такої поведінки  - в соціальних відносинах  дитини і дорослого. Негативізм – це ставлення не до предметної ситуації, а до людини: це тенденція до дії всупереч очевидності.

·                                 Впертість. Дитина домагається свого лише тому, що так забажала. Малюк може довго відмовлятися йти додому лише тому, що та забажав, а змінювати рішення не хоче.

·                                 Вередливість. Це реакція на своє власне рішення. Впертість не слід змішувати з наполегливістю, завдяки якій дитина добивається бажаного. Вперта дитина настоює на тому, чого їй не так сильно хочеться, або й  зовсім не хочеться. Небажання Йти поруч із мамою, вередливість із будь-якого приводу – є ознакою цього симптому.

·                                 СвавілляСтремління до емансипації від дорослого. Дитина хоче робити і вирішувати все сама, веде боротьбу за свою самостійність.

·                                 Протест – бунт. Він проявляється в частих суперечках з батьками. Дитина конфліктує з усіма, поводиться дуже агресивно.

·                                 Знецінювання. Це характеристика всіх наступних перехідних періодів. Що ж знецінюється в очах дитини трьох років? Йде знецінення старих правил поведінки. Дитина може почати сваритися, кинути або поламати улюблену іграшку тощо.

·                                 Деспотизм. У сім’ї з однією дитиною може з‘ явитися деспотизм. Дитина жорстоко проявляє свою владу над оточуючими її дорослими, уся сім’я повинна задовольняти бажання малюка, інакше – істерика та сльози. Якщо в сім’ї кілька дітей, цей симптом проявляється в ревнощах, а іноді в агресії стосовно молодшої дитини, вимогах постійної уваги до себе.

        Цьому етапу притаманна також гостра реакція на критику, образа на незначне зауваження. Висока чутливість до свого успіху часто виражається в зайвій сором’язливості, збентеженості.

        Описана криза є тимчасовою, але пов’язані з нею новоутворення             (виокремлення себе від оточуючих, порівняння з іншими тощо) – важливий етап у психічному розвитку дитини. Прагнення дитини цього віку до самостійності знаходить найпродуктивніше вирішення у формі гри, тому криза трьох років розв’язується шляхом переходу дитини до ігрової діяльності.

Після кризовий розвиток дитини безпосередньо залежить від того, як вона взаємодіє з дорослим. Можливі два варіанти:

        1. Якщо дорослий у цілому позитивно оцінював особистість дитини, тактовно і аргументовано вказував на недоліки та промахи, вмів підтримати й похвалити за старання і ініціативність, то дитина навчиться пишатися собою і своїми успіхами.

        2. Якщо дорослий прагнув будь – що підкорити дитину, карав її за свавілля, намагався спіймати на обмані, то, швидше за все, у дитини розвинеться бажання протистояти дорослому, перемагати його і попри все досягти свого.

        В іншому випадку гнівливість, дратівливість та впертість укорінюються, стають рисами характеру. 

        Криза семи років є перехідним періодом, що відділяє дошкільне дитинство від молодшого шкільного віку. Це криза саморегуляції, яка нагадує кризу першого року. Ії основні симптоми: страта безпосередності поведінки (між бажанням і вчинком вклинюються внутрішні переживання щодо правомірності чи доцільності власних дій); манірність поведінки (намагаючись виправдати сподівання дорослих, дитина відверто демонструє навіть ті позитивні якості, які їй не властиві); симптом «гіркої цукерки» (дитині погано, але вона намагається це приховати).

    

Консультація для батьків: «Психологічна готовність

дитини до навчання у школі»

«Роки чудес» – так називають дослідники перші п’ять років життя дитини. Закладені в цей час емоційне ставлення до життя, до людей, наявність або відсутність стимулів до інтелектуального розвитку визначають подальшу поведінку та спосіб мислення людини.

Готовність дитини до школизалежить передусім від батьків. Якщо дитина відвідує дитячий садок, то це залежить від вихователів, адже підготовка дитини до школи передбачена програмою дитячого садка. Але ці програми не повністю враховують психологічні аспекти проблеми. Отже, перед психологамистоїть завдання розробки критеріїв і показників саме психологічної готовності дітей до навчання.

Особливої уваги потребують так звані «домашні діти», які не відвідували дитячий садок. Вони, як правило, менш комунікабельні, важче встановлюють контакти з учителем та однолітками, не дуже комфортно почуваються в колективі, бояться залишатись у школі без батьків.

Часто батьки, а іноді й учителі, вважають основними показниками готовності до школи ознайомлення дитини з літерами, вміння читати, рахувати, знання віршів та пісень. Однак дослідження показують, що це мало впливає на успішність навчання. Відсутність цих умінь не потребує спеціальної індивідуальної роботи з дитиною, оскільки їх формування передбачається програмою та методикою навчання.

Психологічна готовність до школи – це такий рівень психічного розвитку дитини, який створює умови для успішного опанування навчальної діяльності. Компоненти психологічної готовності:

- мотиваційний;

- інтелектуальний;

- вольовий;

- емоційний;

- особистісний.

Мотиваційний компонент відображає бажання чи небажання дитини навчатися. Він дуже важливий, бо від нього залежить входження дитини в нову для неї діяльність, яка відрізняється від ігрової своєю обов’язковістю, розумовим напруженням, необхідністю подолання труднощів тощо. Розрізняють внутрішні, або пізнавальні, мотиви учіння, що характеризуються потребою в інтелектуальній активності, пізнавальним інтересом; і зовнішні, або соціальні, що виявляються в бажанні займатися суспільно значущою діяльністю, у ставленні до вчителя як до представника суспільства, авторитет якого є бездоганним. Внутрішні та зовнішні мотиви учіння складають внутрішню позицію школяра, яка є одним з основних показників психологічної готовності до навчання.

Про наявність внутрішньої позиції учня можна говорити, якщо дитина:

1) Ставиться до вступу до школи та до перебування в ній позитивно, навіть в умовах необов’язкового відвідування школи прагне занять специфічно шкільного змісту;

2) Виявляє особливий інтерес до нового, власне шкільного змісту занять, віддає перевагу урокам грамоти та лічби, а не заняттям дошкільного типу (малювання, співи, фізкультура тощо), має належне уявлення про підготовку до школи;

3) Відмовляється від характерної для дошкільного дитинства організації діяльності та поведінки (віддає перевагу колективним класним заняттям, а не індивідуальному навчанню вдома; позитивно ставиться до загальноприйнятих норм поведінки (дисципліни);

4) Віддає перевагу традиційному для навчальних закладів способу виявлення рівня її досягнень (оцінка) перед іншими видами заохочення, характерними для безпосередньо-особистісних відносин (солодощі, подарунки);

5) Визнає авторитет учителя.

При вивченні мотиваційної готовності до навчання необхідно насамперед діагностувати внутрішні мотиви (наприклад, шляхом бесіди). Педагогічна робота в перші тижні навчання дітей у школі має бути спрямована на формування внутрішніх мотивів навчання.

 

Інтелектуальний компонент готовності дитини до школи передбачає:

1) Обізнаність, яка характеризується обсягом знань про навколишній світ: живу й неживу природу, деякі соціальні явища тощо;

2) Рівень розвитку пізнавальної сфери, що визначається диференційованістю (перцептивною зрілістю), довільною концентрацією уваги, аналітичним мисленням (здатністю розуміти суттєві ознаки і зв’язки між явищами), раціональним підходом до дійсності (відносним послабленням значення уяви), логічним запам’ятовуванням.

Проводячи корекційну роботу з інтелектуально непідготовленими дітьми, необхідно використати ігри, які розширюють світогляд дитини, тренують увагу, пам’ять, фонематичний слух, моторику та логічні ігри. Вольовий компонент виявляється в умінні керувати своєю поведінкою, у певному рівні розвитку довільності пізнавальних процесів. Навчання в школі потребує довільного сприймання, тобто вміння не тільки слухати, а й чути вчителя, товаришів, довільного запам’ятовування й відтворення, вміння довільно виконувати дії, робити не тільки те, що цікаво, а й те, що потрібно, доводити розпочату справу до кінця.

Емоційний компонент готовності виявляється в тому, що дитина іде до школи із задоволенням, радістю, довірою. Ці переживання роблять її відкритою для контактів з учителем, новими товаришами, підтримують впевненість у собі, прагнення знайти своє місце серед однолітків. Важливим моментом емоційної готовності є переживання, пов’язані з самою навчальною діяльністю та її першими результатами.

У проведенні психокорекційної роботи необхідно вчити дитину формувати мету, засоби її досягнення, бачити кінцевий результат своїх дій, вчинків, брати на себе відповідальність. Можна використовувати також комплекс занять із психогімнастики.

 

Особистісний компонент готовності передбачає кілька показників:

Самооцінка дитини шестирічного віку. До початку навчання в школі у дитини має бути сформована адекватна самооцінка. Самооцінка визначає характер ставлення до різних видів діяльності, впливає на взаємини однолітками, вчителем, стимулює або затримує просування школяра в навчальній діяльності.

Наприкінці дошкільного віку дитина прагне узгодженості свого ставлення і оцінки оточення з оцінками і ставленням дорослого. Цією особливістю шестирічки треба вміло користуватись дорослим у формуванні самооцінки дитини. Адже самооцінка значною мірою визначає рівень активності особистості. Діти з високою самооцінкою почуваються в класі більш упевнено, сміливо, активно виявляють свої інтереси, ставлять перед собою вишу мету, ніж ті, хто за рівних умов занижує самооцінку.

Рівень домагань. На підставі самооцінки складається і рівень домагань, який, на погляд дитини, їй під силу. Популярність дитини у групі, її загальна самооцінка залежить насамперед від успіху, який вона намагається здобути в сумісній дитячій діяльності. Таким чином, якщо забезпечити успіх діяльності малоактивним шестирічкам, які не користуються значною популярністю серед дітей, то це може привести до зміни їхньої позиції і стати ефективним засобом нормалізації відносин з однолітками, підвищити самооцінку дітей, їхню впевненість у собі.

 

Навички спілкування:

- Сформованість у дитини ставлення до вчителя як до дорослого, який володіє особливими соціальними функціями;

- Розвиток необхідних форм спілкування з однолітками (уміння встановлювати рівноправні стосунки тощо).

Навички спілкування дитини з дорослим дуже важливі, але цього недостатньо для формування комунікабельності. Вони повинні доповнюватись розвитком уміння спілкуватись, взаємодіяти з ровесниками.

Cпілкування з однолітками сприяє успішній адаптації в дитячому колективі, допомагає налагоджувати стосунки, зважаючи на думку оточення, без прагнення зайняти кращі ролі з використанням залякування, погроз, конфліктів Сформованість уявлень дитини щодо певної статі і володіння відповідними формами поведінки.

Отже, готовність дитини до школи, її майбутній успіх тісно пов’язані з тим, як вона ставиться до школи, наскільки контактує з однолітками і дорослими, як поводиться в конфліктних ситуаціях.